Помощь школьнику

Національний колорит у художньому світі Шевченко

0 Як і все романтики, він використовував для посилення ліричної теми стереотипи архаїчного епосу: за тими стереотипами золоте століття завжди лежить за, у священному минулому, уже нібито позбавленому протиріч. Чисто романтичне по стилістиці протиставлення «гідних предків» і «невартих нащадків» згадаємо однотипне «Богатирі, не ви!» у вірші М. Лермонтова «Бородіно». Ці ліричні відступи, характерні для байронічної поеми, є безпосереднім проявом позиції Шевченко: при всьому виразному своєму демократизмі Шевченко дотримується винятково моральної оцінки долі вітчизни і її історій, не висуваючи якоїсь певної політичної програми й не примикаючи, за винятком участі в молодості в Кирило-Мефодіївськім суспільстві, до якихось угруповань такого роду Але саме розрив з народними коріннями, з народною мірою добра, правди й краси викликає обурення поета. Ліричний початок переростає в сатиричне. У цих обставинах совість народу і його біль відчуває лише Поет, що скривджений також, як і народ. Недарма ж у Шевченко «особлива вага придбала тема несумісності кріпосництва із християнством». Та діалектика усвідомлення складностей народної долі через дихотомію «минуле - сучасність» переростає згодом у модель: «минуле - сучасність - майбутнє».

І саме в такому аспекті відбувається кристалізація поняття про героїку й народне щастя. Зникає сутінкова пам'ять про розбрат і війни, тьмяніє блиск священного ножа. «Тепер його позитивний герой - не месник або кат, а людина, який він називає «добросердим» його ідеал - «любов вічна», тому що «весь конфлікт переноситься із соціального плану в план людської душі, віри й почуттів». У будущем він бачить мир і згоду між людьми - як наслідок діалектичного боріння «теза - антитеза - синтез». Україна виникає перед його духовними очами не як край нескінченних воєн і політичної боротьби, про що поет наполегливо молить Бога Саме в цьому полягає відмінність художньої й цивільної позиції Шевченко від позицій Міцкевича й Байрона, адже він звертає увагу на людські страждання, а не на свою особистість, ні на парі з Богом.

Тому й не має Шевченко того титанічного характеру, як Міцкевич Конрад, але через цього його особистість одержує реальні форми сучасного борця за потоптані права людини Однодумність подай Із братів незрячих, хліборобів, Претеся знову!.. Святу силу ниспошли. : Ваші знамениті Бруты: А чистих серцем?

На тлі «зради шляхти й церкви» у Шевченко неминуче зростає роль індивідуальності, свідомої релігійно й патріотично, що духовно доконана настільки, щоб взяти відповідальність за долю рідного краю. Це не «наполеоничный» індивідуалізм, що є глибоко антихристиянським і реакційним з погляду історичної перспективи, хоча багатьма ототожнюється з ідеєю прогресу. «Не був же романтизм, як явище історичне, бунтом особистості, загородженої лиховісним настанням «прогресу» усілякої механистики, настанням ідола матерії, ідола безособистісного? Того смертоносного виродка, що під псевдонімом «гуманізму», «освіченості», «соціалізму», матеріалізму, поглинав усяку особистість, і національну, усяку органічність, і культурну, усяку історичність і всякий лик, весь «образ Божий». І чистоту їх дотримай. А доброжаждущим рукам Ясновельможні гетьмани.

А всім нам разом на землі И братолюбство пішли Шевченко як романтик поєднував « епічно-моделюючий час» з ліричним переживанням, що «цікавиться дійсністю настільки, наскільки вона піддається суб'єктивному переживанню». Байрон, канонизатор «криваво-місницької» теми в європейському романтизмі, удивлявся в обрії, які тут відкривалися, широко розкритими очами неофіта, і його пафос оспівування боротьби й мести передався численним наслідувачам, у тому числі й молодому Шевченко Сонця-Правди дозрівати Коло їхні ангели свої Уже в добутку «И мертвим, і живим :» різко й недвозначно змінюється інтонація характеристики «вождів» минулого. Вона втрачає гармонічні риси эпизации й здобуває риси риторичного обвинувачення. Нащадки, які є «знаменитих прадідів великих Правнуки нечисті», діалектично виявляються й не менш принижен і низькими, чим, здавалося б, однозначно «знамениті» предки: У німецькі землі, не чужі, И покажи, і допоможи, И знову шкіру б'єте Загальнолюдськ і національне вступають у художньому світі Шевченко в органічний діалог.

Як відзначає Ю. Луцький, такі добутку в «Кобзарі», як поема «Катерина», балада «Тополю» підтверджують, що Шевченко не обмежував себе сугубо національними мотивами, а був «поетом широкого кола інтересів і різноманітних настроїв». Варшавське сміття - ваші добродії, Раби, підніжки, бруд Москви, У зрілій творчості Шевченко ми спостерігаємо вже відверто критичне відношення до тої індивідуальності, що у своєму прагненні до «наполеоничному» самовихваляння руйнує й заповіді Божі, і життя народу, що довірив цій людині свою долю. В «Псалмах Давидовых» Шевченко торкає наболіла внутрішня справа українського народу - його єдність, тому що тільки в історії нашого народу настала якась полегкість і на мінуту зблиснула можливість волі, то відразу з'являлися сотні отаманів, які заради особистої користі тягли за собою осліплених їхнім обманом людей, і замість устати проти невільників, вони в цій боротьбі втрачали найважливіше - усяку можливість на волю. Дослідником приводиться як ілюстрація інтерпретація Шевченко Псалма 132 133 - по примиренню ворогів наступає час релігійної гармонії, і саме це виглядає як теперішнє народне волевиявлення Не можна також заперечувати, що й соціальні протиріччя й соціальна дисгармонія власної епохи залишали поета небайдужим: PVqQk74Dc


Смотрите также:




Категории: Сочинения на свободную тему

Комментарии: 0

Комментарии закрыты.