Образ як форма буття художнього твору

Група вторинних значень поняття «образ» з'являється у зв'язку з необхідністю позначення внутрішньої специфіки кінцевого результату форм образного мислення, тобто матеріального його відтворення за допомогою фарб у живописі, звуків у музиці, слів у літературі. Оскільки в цілому, кінцевим результатом образного мислення, що реалізує себе в ході відображення дійсності, є художній твір, те, у принципі, будь-який естетично значимий його елемент, тобто будь-яке життєве явище, що у ньому відтворено, може бути названо образом. У художньому творі кожний з таких образів виступає як відносно автономна одиниця або окремо взята клітинка того складного й цілісного образного організму, якими, по суті, є всі художні твори. Відносно літературно-художнього добутку із цього погляду образами називають як окремі словесні подання, так звані «мікрообрази», словесні образи під якими найчастіше розуміють тропи й різноманітні синтаксичні фігури, так і більше значні значеннєві одиниці добутку або його «макрообрази», до яких відносять зображених у добутку людей, тварин і так далі образи-персонажі, пересказчики, оповідачі, їхній природне образи-пейзажі й речовинне способи-інтер'єри оточення Під образом автора в цілому розуміють явище створення самого автора-творця в його утворі, під образом читача - явище включенности в добуток, обліку й передбачуваності автором потенційних читацьких оцінок того, про що в добутку розповідається. Образом, нарешті, називають і весь добуток у цілому, маючи на увазі при цьому в першу чергу спосіб специфічної значеннєвої його організації, численні елементи якої, зрештою, виступають як видозміни форми прояву якогось єдиного значеннєвого цілого: «:на питання, «де» образ у добутку? - пише С. Бондарів, - можна відповісти: скрізь.

Образність є взагалі буття художнього твору, його «матерія». Характери героїв, сюжетні положення, композиційне будови віщання, особливості мови, авторського й діючих осіб, вся ця видима плоть, «тканина» літературного тексту, модифікації образа, його «перетворення», форми конкретні обриси». 1 «:десь далеко, за темною смугою лісу, відгукнувся грім. Легко й радісно зітхнув хутірський парк зі столітніми дубами, тихо затремтіли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилася самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах сохлого жита. Щось насувалося грізне.

Стемніло, завітрило, закрутила пил. Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилося в небі. Вітер приутих. И в першому, і в другому, описі грози відтворюються, хоча й у різній формі, певні істотні ознаки цього природного явища, тобто те загальне, що можна назвати ідеєю грози. Однак, на відміну від наукового поняття, у художньому образі це загальне, ця ідея грози відтворена у формі одиничної, конкретно почуттєвої її картини, почуттєвого образа, що позначений рисами індивідуально неповторної, глибоко відособленої манери світосприймання. Художній образ відрізняється від поняття не тільки формою вираження ідеї відображуваного предмета, але і її змістом.

Якщо завдання поняття полягає в тім, щоб описати предмет об'єктивно, таким, яким він є в дійсності, абстрагуючись при цьому від суб'єктивних оцінок його значимості, то художній образ, навпроти, має на меті подати об'єктивну картину зображуваної дійсності у формі її суб'єктивно емоційного сприйняття, тобто такий, який її бачить і емоційно переживає автор. Міра суб'єктивності, хоча й завжди є в художньому образі, може бути в ньому більшої або більше малої залежно від способу світосприймання художника й тих художніх принципів, які він сповідає. Так, реалістичне відображення миру вимагає об'єктивних картин відображуваного. Навпроти, символічне відображення дійсності характеризується високою мірою суб'єктивності, що граничить із повною відмовою від зображення дійсності у формі її об'єктивного існування Між листами зашелестів густий, рівний дощ. А на небі піднялося громыханье: кидало колодьем, ламало, трощило й луною розкочувався гуркіт над хмарами по широких небесних просторах.

Тихо шуміла трава під бризами, взахлеб ковтала воду суха земля, пирскала й хлюпотіла галузь на дереві. Виставили лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочите моє жагуче серце: Хмара сіяла й сіяла, - щедро, не жалуючи». 2 «Ліворуч, начебто хто чиркнув по небу сірником мигнула бліда, фосфорична смужка й потухла. Почулося, як десь дуже далеко хтось пройшовся по Залізному даху. Імовірно, по даху йшли босоніж, тому що залізо проворчало глухо». Проілюструємо це на прикладі описів картини грози, поданих: 1 в оповіданні С. Васильченко «Дощ» і 2 у повісті А. Чехова «Степ» В особливу групу образів літературно-художнього добутку виділяють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які виступають у добутку як об'єкт зображення, авторський і читацький образи становлять групу образів, пов'язаних із суб'єктами зображення, сприйняття й оцінки зображуваних у добутку об'єктів, тобто такими образами, які немов з боку спостерігають за зображуваними подіями, певним чином оцінюючи їх.

Ссылка на основную публикацию
2018